Минулого тижня запрацювала UAFORYOU — ще одна "єдина платформа" для українців за кордоном. 19 листопада Мінсоцполітики проводить у Берліні форум, присвячений Мережі єдності: як вона працюватиме і як до неї долучатимуться українські організації за кордоном. Держава і громадянське суспільство справді все більше уваги приділяють українцям у світі. Але що більше "єдиних" інструментів з'являється, то гостріше постає питання, хто за все це відповідає.

Цієї осені я десять тижнів поспіль слухала українців з усього світу. Global Ukrainian Identity Workshop, або "Майстерня глобального українства", — це онлайн-програма Амбасади українських сенсів, проєкту, який я співзаснувала 2024 року.

Цьогоріч Майстерню невеликим грантом підтримав Мінмолодьспорт. З вересня по листопад у ній взяли участь 350 українців із 49 країн: лідери давніх діаспорних громад; люди, які виїхали на заробітки; ті, кого з дому вигнала війна, і українці з України. У Майстерні виступили громадські діячі, філософи, культурологи, дипломати. Ми з колегою Наталією Орловою також вели публічні діалоги, тобто розмови на складні й гострі теми з відкритими питаннями. Фасилітувати такі діалоги ми навчалися в Нансенському центрі миру і діалогу (Ліллегаммер, Норвегія).

Програма була присвячена переосмисленню української ідентичності в нових реаліях, коли за кордоном живе майже стільки ж українців, скільки в самій країні.

Виникає питання: що тримає людину разом з Україною на відстані? Але розмова раз у раз поверталася до держави. Ішлося не про оцінки, а про дуже практичне питання: до кого звертатися. Учителька суботньої школи, волонтерка гуманітарної ініціативи, мама підлітка без паспорта розповідали кожна про своє. І кожна впиралася в одне й те саме: незрозуміло, хто за це відповідає.

Ці голоси не є репрезентативною вибіркою. Але вони збігаються з тим, що показують дослідження. Тому я вважаю, що про це варто говорити публічно.

Ось один випадок. Підлітки, які живуть за кордоном без батьків і перебувають під опікою, не можуть записатися на свій перший український паспорт. Для запису потрібна "Дія" або BankID, а в них цього немає. Порада, яку їм дали, — написати напряму керівництву Мінцифри.

Цей випадок добре показує, як усе влаштовано. Проблема лежить на межі кількох сфер: консульських послуг, цифрових сервісів і захисту дітей. Тому вона нічия, і розв'язати її можна лише особистим листом.

Дослідження платформи Strichka підсумовує те саме: у цієї теми немає власника. Це 30 глибинних інтерв'ю з лідерами українських організацій у 12 країнах, тож ідеться не про репрезентативні дані, а про досвід найактивніших. Але більшість із них не мають робочого каналу зв'язку з органами влади в Україні.

Держава робить багато, але кожен окремо

Говорити, що держава нічого не робить, несправедливо. Держава робить чимало. Мінсоцполітики готує Стратегію збереження зв'язку з українцями за кордоном та сприяння їх добровільному поверненню і розгортає Мережу єдності. У жовтні уряд затвердив її правила: мережа об'єднає Центри єдності, українські організації за кордоном, консультантів і вебпортал, а координуватиме її Мінсоцполітики.

МЗС має департамент світового українства і Національну комісію з питань закордонних українців. МОН працює з українськими школами за кордоном. Мінмолодьспорт відповідає за політику національної ідентичності.

Тобто адрес багато. Немає господаря: того, хто відповідав би за зв'язок України з українцями у світі загалом.

Мережа єдності — найсерйозніша спроба створити таку точку. Але її мандат не виходить за межі одного міністерства, а рамку задає повернення. Її найпомітніший цифровий сервіс, платформа "Додому", допомагає скласти персональний план повернення. Освіта дітей, консульські послуги й політика ідентичності лишаються в інших відомствах.

Кожне міністерство бачить людину через свою функцію. Для одного вона потенційно повернеться, для іншого має отримати консульську послугу, для третього вчиться в школі, для четвертого є носієм ідентичності і громадянським амбасадором України в країні свого перебування. Людина й громада живуть усім цим одночасно, але з боку держави бракує координації.

Без єдиного господаря політика ще й часто змінюється. Наприкінці 2024 року Міністерство національної єдності оголосило концепцію Центрів єдності: великих державних просторів із консульськими й банківськими послугами, мовною школою і кафе. Приблизно через пів року міністерство приєднали до Мінсоцполітики, а згодом пояснили, що консульських послуг у центрах не буде. Водночас у Варшаві ще з вересня 2024 року працює UA HUB — простір, який громада створила разом з українським бізнесом. Тут є українське кафе і класи української школи, а сам хаб розвивається через партнерства з бізнесами. Частину того, що держава лише проєктувала, громада вже мала.

Те саме видно і в цифрових інструментах. UAFORYOU — "єдина платформа" для українців за кордоном з мапою понад 700 організацій, які, за словами ініціаторів, пройшли перевірку за участю дипломатичних представництв. Створила її громадська Асоціація інноваційної та цифрової освіти. Водночас Мінекономіки запускає кар'єрну платформу Back2Impact Ukraine, вже працює громадська платформа Strichka, а приватний застосунок Dovkolo Club збирає рекомендації місцевих послуг для українців у різних країнах.

Тож українська організація за кордоном може потрапити щонайменше до трьох різних "перевірених" переліків: на мапу UAFORYOU, яку перевіряли з дипломатичними представництвами, до Мережі єдності, куди приєднуються за угодами з державним оператором, і до переліку освітніх осередків, верифікованих МОН. Кожна з цих ініціатив має свій сенс. Але разом вони створюють нову проблему: платформ і переліків стає дедалі більше, і незрозуміло, хто їх координує.

Виникає й питання довіри: громади хочуть знати, хто збирає дані про них, з ким ними ділиться і хто за це відповідає. Немає інстанції, яка бачила б усю картину і домовлялася про спільні правила.

Читайте також: Українськість не підлягає сертифікації. Чому новий інструмент МЗС хибно розуміє роль держави

Чому лише повернення — не рамка

Коли спільного власника немає, порядок денний визначає те відомство, яке має найбільший пріоритет. Сьогодні це добровільне повернення. Демографічні втрати величезні, тож логіку зрозуміти можна. Але аналітичні звіти Інституту фронтиру, які порівнювали досвід Хорватії, Ірландії, Франції та Польщі, показують: повернення — рішення дороге і майже незворотне. Людина ухвалює його лише тоді, коли має накопичений запас належності, поінформованості та зв'язків. Без цього програми повернення перетворюються на звичайний інструмент трудової міграції. Тому спершу має бути зв'язок, і постійний, а повернення може стати його наслідком.

Є й друга причина. Жодна з чотирьох країн не працює зі своїми громадянами за кордоном як з однорідною масою. Хорватія, наприклад, пропонує культурні програми далекій історичній діаспорі та прагматичні економічні стимули новій хвилі трудових мігрантів. Українська політика зв'язку, як зазначає Інститут фронтиру, досі була орієнтована переважно на історичну діаспору як на "спільноту збереження ідентичності" і майже не розрізняла людей за досвідом, тривалістю перебування чи намірами.

А розрізняти є кого. Українці за кордоном — це принаймні п'ять дуже різних груп з різними потребами і мотивацією підтримувати зв'язок з Україною.

Історична діаспора — нащадки еміграції XIX і XX століть, часто без українського громадянства. Вони не планують повертатися, але мають організації, школи й доступ до політиків своїх країн, тож їм потрібне партнерство, а не опікування.

Трудові мігранти 1990-х і 2000-х — "невидима", за словами Інституту фронтиру, хвиля, яка десятиліттями живе між двома країнами. Для них зв'язок з Україною — це передусім документи, пенсії й права, що не зникають через кордон.

Ті, хто виїхав після 2014 року і безвізу, — на роботу, навчання або разом із родиною. Їх найлегше залучити через професійні мережі, освіту і спільні проєкти.

Вимушені мігранти після 2022 року — переважно жінки з дітьми, багато хто з них досі живе в проміжному стані між "повернуся, якщо буде безпечно" і "житиму і там, і тут". Крім житла й безпеки, їм потрібні довіра і розмова без осуду за виїзд.

Діти й молодь, які ростуть за кордоном, часто не мають досвіду дорослого життя в Україні. Їх тримає не обов'язок, а освіта, однолітки й можливості.

Кожна з цих груп по-своєму пов'язана з Україною і має свої причини цей зв'язок підтримувати. До кожної потрібен свій ключ. Тому дослідники пропонують замість простого "повернувся чи ні" мислити ступенями присутності в житті країни: фінансовою, інформаційною, родинною, освітньою, виборчою і, зрештою, фізичною.

Людина, яка не повернеться найближчими роками, може залишатися присутньою в Україні багатьма іншими способами, якщо держава їх передбачить.

Політика ідентичності відповідає на питання "чому важливо бути українцем". Політика зв'язку має відповідати на інше: "як саме я можу залишатися частиною України, живучи в іншій країні". Така політика має враховувати складність і нюансованість проблематики.

Що потрібно

Можна заперечити, що новий орган — це ще більше бюрократії. Я згодна, що нова вертикаль, як і нові державні простори з нуля, нічого не розв'яже. Школи, організації, культурні й гуманітарні проєкти за кордоном уже існують. Їх створили самі українці, здебільшого жінки. Одна з учасниць дослідження Інституту національної стійкості та безпеки сказала: "Держава далеко, а діти тут і зараз. Тож усе робимо самі".

Автори дослідження доходять висновку, що інфраструктуру не треба будувати з нуля: її треба визнати, скоординувати й підсилити.

Робоча група IDEM "Світове українство: нові виміри ідентичності", яку я очолюю, назвала розпорошеність державної комунікації одним із ключових розривів. Тому потрібен не ще один орган, а один мандат:

  • один відповідальний за політику зв'язку на рівні уряду, який має право координувати інших;
  • одна рамка, в якій освіта, ідентичність, послуги й повернення є частинами однієї політики;
  • стабільність, яка переживе зміну міністрів.

Адресою для глобального українства не обов'язково має бути будівля. Адреса може бути й електронною, але за нею має стояти людина з мандатом, яка відповість на лист.

Катерина Ясько