У Києві переписують місцеву конституцію. Документ, який визначатиме, як ми зможемо впливати на міську владу, захищати сквери від забудови, контролювати комунальне майно, ініціювати рішення Київради та брати участь у розподілі міського бюджету.

Називається він Статут територіальної громади Києва. І хоча більшість містян навряд чи читала його попередню редакцію, саме зараз у новому документі пропонують закріпити правила, за якими нам доведеться жити роками.

Чому така терміновість? Бо до 1 січня 2027 року Київ має привести свій Статут у відповідність до змін законодавства. Щоправда, відповідний закон ухвалили ще у травні 2024-го. Тобто часу на підготовку було понад два роки. А от на широке громадське обговорення, схоже, вирішили залишити десять днів.

Права декларують. А як ними користуватися?

У новому Статуті багато красивих слів про місцеву демократію, цифровізацію, відкритість і наближення влади до людей. Але коли починаєш читати, як саме ці обіцянки мають працювати, виникає відчуття, що містянам пропонують нові права разом з інструкцією, як ними НЕ скористатися.

Обіцяють повернути районне самоврядування. Але залишають чинний поділ Києва на десять районів без серйозної розмови про те, наскільки він відповідає потребам міста. Цей поділ сформували ще у 2001 році, і сьогодні райони суттєво відрізняються за кількістю населення та площею: наприклад, у Деснянському районі проживає приблизно вдвічі більше людей, ніж у Печерському. То чи справді однакова модель районних рад забезпечить усім киянам рівне представництво та доступ до місцевої влади? Тим паче що дискусія про перегляд районування триває вже роками.

Обіцяють розвивати місцеві ініціативи. Але щоб винести питання на розгляд Київради, пропонують за 30 днів зібрати тисячу підписів. Виключно на папері. У 2026 році. У місті, яке давно має цифрові сервіси й уже передбачає можливість електронного збору підписів.

Тобто хочете змінити щось у своєму районі? Знайдіть п'ятьох ініціаторів, підготуйте проєкт рішення Київради: знайдіть юриста, розробіть пояснювальну записку, а потім бігайте містом із паперовими листами, щоб зібрати підписи. І не забувайте, що частина ваших сусідів зараз служить у війську, перебуває за кордоном або просто не може фізично зустрітися з вами.

Обіцяють розвивати громадську участь. Але якщо містяни ініціюють громадські слухання, проєкт вимагає, щоб на них особисто прийшла щонайменше половина людей, які підписали ініціативу. Причому не просто будь-які зацікавлені містяни, а саме підписанти.

Зібрали тисячу підписів, на слухання прийшли 800 людей, але серед них лише 400 підписантів? Вітаємо, ваші слухання неправомочні. І неважливо, що зал заповнений людьми, яких хвилює проблема. А потім, можливо, ще почуєте, що провести слухання неможливо, бо немає доступного укриття на відповідну кількість учасників.

Виходить абсурд: що більше людей підтримали вашу ініціативу, то складніше провести слухання. А головне, присутність інших зацікавлених містян не може компенсувати відсутність тих, хто поставив свій підпис.

Але навіть якщо всі ці бар'єри подолати, чи означає це, що містяни справді зможуть на щось вплинути? Достатньо згадати електронні петиції: кияни збирають необхідні 6000 підписів, а їхні вимоги потім місяцями, а подекуди й роками, блукають між департаментами, комісіями та заступниками міського голови. Інколи все закінчується черговою відпискою. Інструмент начебто є, а результату немає.

Новий Статут пропонує ще більше можливостей для громадської участі, але так і не дає переконливої відповіді на головне питання: хто відповідатиме за те, що підтримані містянами рішення залишаються невиконаними?

Бо демократія не повинна закінчуватися в момент, коли містянин поставив підпис, а влада поставила галочку у звіті.

Обіцяють місто для людей. Але розділяють тих, хто в ньому живе, на жителів і мешканців із різними можливостями участі в міському управлінні. Можна роками працювати в Києві, сплачувати тут податки, користуватися міською інфраструктурою, але не мати доступу до частини інструментів впливу на рішення через відсутність місцевої реєстрації.

А ще пропонують закріпити на рівні Статуту окрему охоронну структуру. У Києві вже існує комунальна організація "Муніципальна охорона". Проте проєкт фактично пропонує закріпити на рівні основоположного документа міста створення юридичної особи для виконання таких самих охоронних та безпекових завдань.

Чому саме ця структура заслуговує на окреме місце в Статуті? Чому документ не згадує таким самим чином інші комунальні підприємства та установи, які забезпечують життєдіяльність міста? І чому замість відкритої конкуренції та прозорих тендерів ми маємо закріплювати охоронну структуру в документі, який визначатиме засади самоврядування на роки вперед?

Питання не лише в принципах. Активісти ініціативи "Право на місто" у своїх зауваженнях до Статуту стверджують, що вартість охорони одного об'єкта силами муніципальної охорони у 50–60 разів вища за ринкові альтернативи, а це, нагадаю, наші податки. Ця оцінка потребує незалежної перевірки. Водночас Антимонопольний комітет уже визнавав порушенням надання "Муніципальній охороні" виключних переваг на ринку охоронних послуг в 2019 та 2023 роках.

І це лише кілька прикладів із документа обсягом понад сто сторінок.

Десять днів на все

І скільки ж часу та реальних інструментів впливу дали киянам, щоб долучитися до розроблення настільки важливого документа?

30 жовтня Київрада оголосила про громадські слухання. Уже 10 листопада містяни мали прийти обговорювати готовий проєкт Статуту. Фактично близько десяти днів, щоб прочитати понад сто сторінок юридичного тексту, розібратися в запропонованих змінах і підготувати власні пропозиції.

До цього над документом працювала створена Київрадою робоча група. Проєкт аналізували експерти програми "Прозорі міста" Transparency International Ukraine, також за словами розробників окремі обговорення відбувалися на громадській раді при КМДА.

Але навіть за результатами експертних обговорень питань залишилося чимало.

Ще в серпні "Прозорі міста" надали шість рекомендацій до проєкту Статуту. Коли у листопаді експерти повторно проаналізували оновлений документ, виявилося, що повністю або частково врахували лише дві. Серед невирішених питань залишилися права жителів і мешканців, правила розгляду пропозицій за результатами громадських слухань та підзвітність міської влади.

Експерти також звернули увагу, що проєкт не забезпечує достатньо чітких гарантій відкритого звітування депутатів перед громадою. А для звітування міського голови передбачає відкриту зустріч, не гарантуючи кількох зустрічей у різних районах чи обов'язкового оприлюднення відеозапису.

Тобто навіть після фахового аналізу залишаються питання, від яких безпосередньо залежить, наскільки відкритою та підзвітною буде міська влада.

А де в цій історії власне містяни? Коли вони могли сказати, які проблеми міського самоврядування потрібно вирішити? Яких правил участі їм бракує? Які повноваження варто передати районам?

Нам запропонували оцінювати вже написаний текст, а не долучитися до його створення.

Найбільша іронія в тому, що сам проєкт Статуту передбачає публічні консультації ще на етапі визначення проблеми та пошуку можливих рішень.

Сучасні демократичні принципи місто чудово вміє записувати в документи. Чому ж так складно застосувати їх на практиці?

Громадські слухання для галочки?

10 листопада я прийшла на загальноміські громадські слухання.

Зареєструвалася заздалегідь, але так і не отримала підтвердження реєстрації чи нагадування. Інформацію про захід довелося відстежувати самостійно.

Слухання призначили на 18:00 на Оболоні, приблизно за 25 хвилин пішки від метро. Вдалий вибір, якщо хочеться ускладнити участь усім, хто працює до шостої вечора.

Після заходу я провела невелике опитування серед учасників активної міської спільноти. Навіть серед людей, які безпосередньо займаються міською політикою, більшість опитаних не потрапила на слухання. Серед причин називали незручні час і розташування, а частина взагалі не знала про обговорення.

Та справжнє здивування чекало всередині.

Долю маленької конституції багатомільйонного Києва на громадських слуханнях фактично обговорювали близько 80 людей. І навіть цей час переважно витратили на організаційні процедури та презентацію документа. А коли нарешті дійшло до обговорення, присутнім запропонували голосувати за юридичні поправки, у яких більшість просто не встигла розібратися.

"Ми просто будемо зараз з вами голосувати за те, що ми не розуміємо", — влучно зауважив один з учасників.

І це, мабуть, найкращий опис усього заходу.

Більшість пропозицій, які учасники намагалися обговорити під час слухань, не отримали підтримки. Натомість письмові зауваження, надіслані заздалегідь електронною поштою, навіть не зачитали. Їх просто поставили на голосування одним пакетом і підтримали без обговорення змісту.

Виходить дивна демократія: одні пропозиції відхиляють, інші підтримують, але змістовної розмови про те, що саме пропонують змінити і чому, так і не відбулося.

І навіть таке голосування не гарантує врахування поправок у Статуті. Бо громадські слухання не замінюють повноцінних публічних консультацій та експертних обговорень.*

Хіба можна за один вечір змістовно обговорити правила, за якими житиме багатомільйонне місто?

Два роки для влади. Десять днів для громади

Після слухань нам повідомили, що робота над Статутом триватиме. Попереду обговорення на громадській раді при КМДА (це не точно), у робочій групі, а далі документ розглядатимуть профільні комісії Київради.

І тут найцікавіше: схоже, що громадські слухання 10 листопада були єдиним передбаченим у цьому маршруті етапом, коли звичайні містяни могли безпосередньо вплинути на зміст Статуту. Далі документ повертається до депутатів, посадовців та обмеженого кола залучених учасників.

Формально все за процедурою. Слухання провели, пропозиції поставили на голосування, необхідний етап пройдено. Але чи можна назвати це повноцінною участю громади в розробленні власної маленької конституції?

Адже жодного зрозумілого плану подальших публічних консультацій містянам не представили. Невідомо, чи будуть тематичні обговорення, можливість дистанційної участі, чи зможуть люди вплинути на документ після його доопрацювання.

І все це потрібно встигнути до 1 січня 2027 року.

Повторю: закон, який зобов'язав оновити Статут, ухвалили ще у травні 2024 року.

Понад два роки для міської влади. Десять днів для містян. І, схоже, один-єдиний шанс бути почутими.

Чому громада має розплачуватися за поспіх тих, хто відповідає за організацію цього процесу?

Ми заслуговуємо на демократію не лише на папері

Українське суспільство, яке сьогодні бореться за свою свободу, заслуговує на сучасні демократичні процедури не лише в красивих документах, а й у реальному житті.

На правила, які дозволяють впливати на своє місто, а не змушують долати бюрократичні перешкоди заради можливості бути почутими.

Саме тому Київ має розробити й оприлюднити зрозумілий план публічних консультацій щодо нового Статуту до його ухвалення.

Не ще один захід для звіту. А відкриту розмову з містянами: достатній час для письмових пропозицій, окремі обговорення найважливіших питань, можливість дистанційної участі, залучення різних груп людей та публічне пояснення, які пропозиції враховано, а які відхилено і чому.

Ми не вимагаємо, щоб влада погоджувалася з кожним зауваженням. Ми вимагаємо, щоб до думки містян ставилися серйозно.

Бо Статут має не просто обіцяти нам права. Він повинен давати реальні інструменти їх захисту.

Києву не потрібна демократія для протоколу. І якщо ми вже переписуємо правила міського самоврядування, то громада має бути їхнім співавтором, а не статистом на чергових громадських слуханнях.

Алевтина Драженко, міська активістка, менеджерка урбаністичних проєктів

Громадські слухання — це зустріч містян із представниками влади, де можна поставити запитання, висловити зауваження та внести пропозиції. Публічні консультації — ширший процес залучення людей до підготовки рішень: від визначення проблеми й пошуку можливих рішень до обговорення готового проєкту. Вони можуть включати онлайн-обговорення, адресні консультації та зустрічі із заінтересованими групами. Експертні обговорення допомагають оцінити юридичні, економічні й практичні наслідки запропонованих рішень, але також не замінюють участі широкої громадськості.